САМООЦІНКА ДИТИНИ

Самооцінка, а не самозамилування. Кожна людина з раннього дитинства підсвідомо припускає, що вона гідна любові і похвали, і усвідомлення цього дає їй внутрішній спокій і комфорт. Але дітям недостатньо просто бути задоволеними собою. Вони потребують, щоб оточуючі постійно висловлювали своє схвалення на їхню адресу. Батьки іноді вважають, що повинні весь час хвалити дітей (заслужено і не дуже), щоб не зруйнувати систему дитячої самооцінки. Робити цього не треба.

Частиною самооцінки є впевненість у собі. Вона виробляється в дитині, коли її хвалять. Але коли похвала нещира, дитина це відразу відчуває. Щоб допомогти їй сформувати свою систему самооцінки, треба навчити її давати лад своїм емоціям і запевнити, що батькам теж доводиться їх приборкувати. Дитина, яку постійно хвалять, відчує себе скривдженою, коли хтось із батьків розгнівається на неї, а це аж ніяк не сприяє розвитку самооцінки. Послідовність вимог і їх суворо встановлені межі більше сприяють формуванню самооцінки, ніж пустопорожня похвала.

Можливо, мені легше розмірковувати про аспекти низької самооцінки дитини та її причини, оскільки моя мати завжди була негативно налаштована до будь-яких виявів зарозумілості у своїх дітей, вважаючи, що це негарно само по собі і може призвести в майбутньому до серйозних помилок. Я досі згадую, як одна з її подруг схвально висловилася про мою зовнішність, коли я був ще підлітком. Коли вона пішла, мама відразу сказала: «Бенні, ти зовсім не красень. У тебе просто приємна усмішка». Всі шестеро її дітей виросли з усвідомленням того, що вони не такі вже й привабливі та розумні.

Коли я був дитиною, мене так часто лаяли за погану поведінку, що кожного разу, повертаючись додому після прогулянки чи зі школи, я відчував на своїх плечах тягар провини. Хоча я поводився досить зразково і проступки з мого боку траплялися не часто, я постійно запитував себе: «Що я зробив не так?» Позаяк мати була налаштована так критично й увесь час очікувала від нас чогось поганого, і я, і п’ятеро моїх братів та сестер постійно відчували свою провину. Коли я й справді робив якийсь незначний проступок, то ходив підібгавши хвоста, і мати зразу ж помічала це і вимагала зізнатися, що я накоїв. Я ніколи не намагався нічого приховати, бо гадав, що це марно. Мені здавалося, що вона якимось чарівним чином виявляє всі погані вчинки, і вважав, що чим скоріше я зізнаюся, тим скоріше здійсниться суд, буде ухвалено вирок і призначено покарання.

Я описую, як усе це відбувалося в нашій родині, тільки для того, щоб підкреслити: для виховання самооцінки в дитини найважливіше не стільки помічати успіхи і хвалити її, скільки не руйнувати ту природну впевненість у собі, що дісталася їй від народження. Тоді вам не доведеться спостерігати п гіпертрофовану зарозумілість і самозамилування, що є закономірним результатом надмірної похвали.

Більшість дітей, навіть у літа моєї юності, не відчували того почуття власної нікчемності, яке моя сувора мати прищеплювала мені і моїм братам та сестрам. Сьогодні лише деякі діти живуть із постійним відчуттям провини. І все ж, спостерігаючи за тим, що відбувається сьогодні в багатьох родинах, я відчуваю, що деякі батьки, як і раніше, вважають, що дисципліну можна підтримувати тільки докорами чи принаймні тоном, який вочевидь дає зрозуміти дитині: «Я очікую від тебе тільки поганих вчинків».

Підкріплення самооцінки. Діти не потребують похвали за будь-який гарний вчинок і за найменше досягнення. Взяти, наприклад, дитину, яку батьки намагаються навчити плавати і завмирають від захвату щоразу, коли вона всього лише насмілюється опустити голову під воду. Минає година, а вона, як і раніше, щохвилини кричить: «Гляньте, як я плаваю», хоча насправді ніякого прогресу не спостерігається. Просто їй хочеться уваги і кортить весь час чути похвалу. Перебільшені похвали не сприяють розвитку незалежності (хоча вони менш шкідливі, ніж їхня протилежність — надмірне применшення успіхів і постійні докори).

Уникаючи постійних докорів і недооцінки дитини, слід пам’ятати, що найкращий спосіб зміцнення її самооцінки — це демонстрація вашої щирої любові до неї. Я не маю на увазі тієї відданості, яка змушує вас жертвувати всім заради дитини. Просто демонструйте своє задоволення від спілкування з нею, від історій і жартів, які вона вам розповідає, час від часу хваліть її за вміння малювати, за силу і спритність. Свою любов ви можете показати, запропонувавши їй взяти участь у якомусь цікавому занятті, у спільній поїздці чи прогулянці. Крім того, треба демонструвати свою повагу до дитини, таку саму, наприклад, як до близького друга. Це означає, що треба бути з нею ввічливим, прислухатися до її думки, виявляти зацікавленість у її справах. Не варто бути з дитиною грубим, непривітним чи байдужим тільки через те, що вона молодша за вас.

Найчастіше батьки припускаються помилки, демонструючи повагу до своєї дитини і не вимагаючи від неї у відповідь того самого. Діти, як і дорослі, почувають себе найкраще і най комфортніше, спілкуючись із людьми, які поважають себе і, природно, вимагають поваги до себе з боку оточуючих. Щоб дати зрозуміти дитині, що ви очікуєте від неї поваги до себе, не обов’язково починати з нею дискутувати на підвищених тонах. Коли дитина голосно розмовляє за обіднім столом, то буде набагато краще, якщо ви спокійно попросите її їсти з закритим ротом, ніж почнете кричати на неї. Повага передбачає взаємність.

Прагнення до досягнень. Доведено, що коли докласти зусиль, то можна навчити дворічну дитину читати, але, на мій погляд, робити цього не варто. Деякі батьки, будучи певними, що головне — підібрати дитині потрібні іграшки і знайти потрібні стимули для розвитку її інтелекту вдома і в школі, намагаються виховати ідеальну дитину, вундеркінда. Такі батьківські амбіції можна зрозуміти, особливо в країні, де інтелект цінується так високо, проте слід визнати, що вони помилкові і можуть призвести до зовсім протилежних наслідків. Розумові здібності — це всього лиш один із аспектів особистості, і їх часто-густо недостатньо, щоб забезпечити людині успіх у житті, якщо вони не підкріплюються теплом душі, здоровим глуздом і повагою до тих, хто дитину оточує.

Надто раннє підштовхування дітей до успіху завжди приховує в собі певні несподіванки. Стосунки між батьками і дитиною можуть стати напруженими, бо їх центральним пунктом стають ті чи інші досягнення, а не емоційна близькість. Поки дитина домагатиметься досконалості в якійсь одній галузі, в неї спостерігатиметься уповільнений розвиток в інших сферах.

Спроба виростити вундеркінда — це велика, хоч і цілком зрозуміла помилка, якої припускаються багато батьків. Звичайно, всі ми хочемо, щоб наші діти максимально реалізували свої здібності і здобули максимум знань. Але надто ранні спроби штучно розкрити ці здібності не ведуть до успіху, а подеколи тільки шкодять дитині. Немає ніяких свідчень на користь того, що це може дати їй у майбутньому якісь переваги. Якщо малюк у ранньому віці в усьому випереджає інших дітей, то це зовсім не означає, що він і надалі буде завжди розумніший за них.

Поквапливість завжди таїть у собі ті чи інші прорахунки. Спроби зробити різкий стрибок у чомусь одному, наприклад, рано навчити дитину читати, майже завжди призводять до затримок в інших важливих сферах розвитку, зокрема в умінні спілкуватися з однолітками. Діти найкраще розвиваються, коли їх природжені таланти і здібності самі знаходять собі вихід.