ВІКОВІ ПРОБЛЕМИ. ДІТИ ВІД СЕМИ ДО ОДИНАДЦЯТИ РОКІВ.

ВІКОВІ ПРОБЛЕМИ. ДІТИ ВІД СЕМИ ДО ОДИНАДЦЯТИ РОКІВ. 3

Брехня. Маленькі діти часто кажуть неправду, аби уникнути наслідків своїх проступків. Чи взяв візі оце тістечко? Ну, насправді він не хотів його брати, але так сталося. Тому краще відповісти, що не брав, розмірковує дитина.

Діти починають розуміти, що сказати щось і зробити — це різні речі, а також те, що краще відразу зізнатися, ніж погіршувати ситуацію неправдою. Це усвідомлення відбувається на основі повчальних історій, що розповідають їм батьки і вчителі, а також на власному досвіді.

 

Що ж змушує казати неправду дитину старшого віку? Кожна людина — хай то доросла чи дитина — час від часу потрапляє в неприємну ситуацію, тактовно вийти з якої можна, лише трішечки збрехавши. Тут ще немає причин для занепокоєння. Але якщо дитина свідомо заводить вас в оману, то треба задуматися: що змушує її говорити неправду?

 

За своєю природою дитина не любить брехати. Якщо дівчинка часто до цього вдається, отже, її щось дуже непокоїть. Якщо в неї виникли неприємності з навчанням і вона намагається приховати це, то аж ніяк не через те, що навчання їй збайдужіло. Навпаки, це означає, що в неї виникли проблеми. Можливо, навантаження для неї надто велике? Чи її турбує щось інше, і вона не здатна зосередитися? Можливо, батьки вимагають від неї аж надто багато?

 

Ваше завдання — разом з учителем, шкільним психологом чи психіатром з’ясувати, яка в тому причина. Не слід удавати, що ви повірили доньці. Ви можете м’яко сказати: «Ти кажеш неправду. Що тебе насправді турбує? Ми разом вирішимо, чим можна зарадити твоїй біді».

 

Вона навряд чи відразу все вам розкаже, бо, може, й сама не розуміє, в чому причина. Навіть якщо вона й усвідомлює, що саме її турбує, то не зможе відразу пересилити себе. Щоб допомогти дівчинці виявити свої почуття і розповісти про свої проблеми, від вас потрібні будуть терпіння і розуміння.

Шахрайство. Маленькі діти починають шахраювати, бо не люблять програвати. Шестирічна дитина думає, що мета гри полягає тільки в тому, щоб виграти. Вона щаслива доти, поки здобуває перемогу, а потім відчуває глибоке розчарування, коли починає програвати. Уміння гідно програвати набувається з роками. У якийсь певний момент діти розуміють, що гра дає більше задоволення, коли всі грають чесно. Цьому вони вчаться не в дорослих, а один в одного. Група восьмилітніх дітей може витратити менше часу на саму гру, ніж на дискусію про те, як треба грати. Саме в таких дискусіях відбувається значна частина навчання.

 

Спочатку діти розглядають правила гри як щось вічне і непорушне. Згодом, коли їхнє сприйняття стає більш гнучким, вони починають розуміти, що за згодою всіх інших гравців правила можна змінювати.

 

Дітям, звичайно, подобаються і такі ігри, в яких не буває ні переможців, ні переможених. У дитячих крамницях та Інтернеті є безліч таких ігор, не заснованих на суперництві. Подібні ігри допомагають дитині зрозуміти, що зміст гри полягає в задоволенні, а не в тому, щоб побити свого суперника.

 

Нав’язливі дії. Прагнення до точності і порядку в деяких дітей у 8—10 років стає таким сильним, що переростає у звичку. Деякі з таких звичок ви пом’ятаєте зі свого дитинства. Найпоширеніша з них — не наступати на тріщини в асфальті чи на стики між плитками, йдучи тротуаром. У цьому немає ніякого сенсу, але якісь забобони змушують вас робити саме так. Можна навести й інші приклади: доторкатися до кожної третьої дощечки у паркані, добиватися, щоб сума чисел була парною, вимовляти певні слова, перш ніж пройти крізь двері. Якщо вам здається, що припустилися помилки, потрібно повернутися до того місця, де все було, на вашу думку, правильно, і почати спочатку.

 

Ми знаємо тепер, що тенденція до здійснення таких нав’язливих вчинків часто-густо є результатом природжених властивостей головного мозку. Трапляється, що дитина набуває таких звичок внаслідок інфекції, викликаної стрептококами. З психологічної точки зору непереборні потяги можна розглядати як прагнення дитини впоратися з агресивними почуттями. Одним з їхніх джерел можуть бути неусвідомлювані самою дитиною ворожі почуття до батьків. Згадайте дитячу приказку: «На риску став — маму програв». У кожного з нас може виникати часом неприязнь щодо близьких, але совість не дозволяє бажати їм поганого і змушує викинути подібні думки з голови. Якщо людина надто совісна, то, навіть сховавши ці недобрі думки в підсвідомість, вона, як і раніше, перейматиметься почуттям провини, хоча й сама не знає за що. Вона заспокоює свою совість тим, що виявляє особливу делікатність навіть у таких безглуздих речах, як уникнення тріщин на асфальті.

 

Причини, що спонукають дев’ятирічну дитину до таких непереборних звичок, полягають не в тому, що її часто обсідають подібні думки, а в тому, що на цій стадії розвитку вона стає більш совісною.

 

Подібна дивна поведінка настільки звичайна для дитини віком від 8 до 10 років, що, як правило, її можна вважати нормальною. Такі звички не повинні бути приводом для занепокоєння, якщо дитина весела, товариська і добре встигає в школі.

 

З другого боку, я порадив би звернутися до психолога, коли нав’язливі звички дитини заполоняють її час (наприклад, вона без кінця миє руки) або коли вона надто збуджена, неспокійна чи замкнута.

 

Тик. Тиком вважаються такі явища нервового походження, як моргання, посмикування плечем, гримаси, повороти шиї, відкашлювання, сопіння, сухий кашель. Подібно до нав’язливих звичок, тик найчастіше виявляється у віці близько 9 років, але може початися і будь-коли після 2 років. Рухи при цьому звичайно швидкі, вони регулярно повторюються завжди в одній і тій самій формі. Тик частіше дається взнаки, коли дитина збуджена. Він може періодично припинятися і відновлюватися протягом декількох тижнів чи місяців, а потім або минає, або на зміну йому приходить нова форма. Моргання, сопіння, відкашлювання і сухий кашель часто починаються під час застуди, але тривають і після видужання. Посмикування плечем може з’явитися, коли на дитину надягають надто вільний одяг, що, як йому здається, от-от упаде. Дитина може скопіювати тик в іншої дитини, особливо якщо та має в неї авторитет, але таке наслідування зазвичай нетривале.

 

Основна причина тику полягає в особливостях розвитку мозку. Однак психологічний чинник теж відіграє свою роль. Тик частіше трапляється в нервових дітей, яких виховують надто суворі батьки. Можливо, на дитину вдома надто сильно тиснуть. Іноді мати чи батько, щойно побачивши дитину, відразу ж починають робити їй зауваження. Або ж батьки постійно висловлюють дитині мовчазне несхвалення чи ставлять до неї завищені вимоги і перевантажують її, змушуючи відвідувати і танці, і музику, і спорт. Якби дитина могла заперечити, вона, можливо, не відчувала б внутрішнього напруження. Та позаяк вона здебільшого занадто добре для цього вихована, їй доводиться заганяти напруження всередину себе, і воно знаходить свій вияв у вигляді тику.

 

Не можна сварити дитину і робити їй зауваження з приводу тику. Дитина не може його контролювати. Усі зусилля батьків повинні бути спрямовані на те, щоб життя дитини вдома було спокійним і радісним, з мінімумом нотацій, а шкільне і громадське життя давало їй радість. Приблизно в однієї дитини з десяти тик буває в легкій формі і минає сам по собі. В однієї дитини зі ста тик у різних формах може тривати більше року. Можливо, дитина хворіє на синдром Туретта (див. словник медичних термінів) і її треба показати лікарю.

 

Постава. Гарна чи погана постава є наслідком багатьох чинників. Один із них — і, можливо, найважливіший — це природжена будова скелета. Одні діти сутуляться від раннього віку, як і їхні мати чи батько. Інші народжуються зі слабкими м’язами і зв’язками, а ще інші виглядають здорованями і завжди перебувають у русі.

 

На поставу можуть впливати і деякі рідкісні та хронічні захворювання, а також хронічна втома (викликана різними причинами). Іноді надлишкова вага може стати причиною так званої круглої спини, скривлення ніг чи плоскостопості. Занадто високий ріст найчастіше змушує соромливих підлітків ходити, низько нахиливши голову.

 

Дитину з поганою поставою повинен регулярно оглядати лікар, щоб переконатися, що це не пов’язано з більш серйозним захворюванням.

 

Багато дітей сутуляться від невпевненості у собі. Це може бути викликано непомірною критикою вдома, проблемами в навчанні чи в спілкуванні з однолітками. Енергійну і впевнену в собі людину відразу можна впізнати за манерою сидіти, стояти чи ходити. Коли б батьки знали, наскільки почуття дитини пов’язані з її поставою, вони підійшли б до цієї проблеми більш обачно.

 

Природні спонукання батьків, яких непокоїть зовнішній вигляд дитини, змушують їх постійно робити їй зауваження на кшталт «Розправ плечі» або «Бога ради, випрямся». Але якщо постава дитини зіпсувалася саме через постійну надмірну увагу батьків, то її неможливо виправити зауваженнями і повчаннями. Звичайно найкращі результати дають спеціальні вправи, яких дитину можуть навчити в школі танців, у кабінеті лікувальної фізкультури чи в лікаря. Батьки здатні надати велику допомогу дитині у виконанні цих вправ удома, коли та справді хоче цієї допомоги і коли вона висловлена в дружній формі. Але головна мета батьків — зміцнити дух своєї дитини, допомагаючи їй впоратися зі шкільними проблемами, спонукуючи її вести більш відкритий спосіб життя і ставлячись до неї шанобливо і доброзичливо.

Травень 8th, 2015 by