ЩО ТАКЕ ДИСЦИПЛІНА? ДИСЦИПЛІНА

Дисципліна — це не тільки покарання. Багато людей, говорячи про дисципліну, мають на увазі насамперед покарання. Справді, покарання — це складова частина дисципліни (будемо сподіватися, лише незначна), утім, це ще не все. Адже коли ми говоримо про шкільні й наукові дисципліни, то маємо на увазі насамперед навчання.

У цьому і полягає основна мета дисципліни — навчити дитину правил поведінки, щоб вона знала, яких вчинків очікують від неї, щоб вона стала корисним членом суспільства і повноцінною особистістю.

Звісно, ви можете створити тверду систему контролю і покарань, внаслідок чого діти в основному будуть поводитися як маленькі роботи. Але як це вплине на психіку дитини, на її самооцінку, на внутрішні емоції і на її ставлення до людей, які її оточують?

З другого боку, уявіть собі дитину, будь-які бажання якої негайно виконуються, а будь-який вчинок (гарний чи поганий) схвалюється. Така дитина, напевне, буде рада і задоволена собою, але більшість людей не захочуть бути поруч з нею.

Ваше делікатне завдання полягає в тому, щоб навчити дитину, як (і чому саме так) треба поводитися, не торкаючись при цьому її самооцінки й не гасячи оптимістичного настрою.

Суворість чи м’якість? Ця проблема постає перед багатьма молодими батьками. Більшість з них згодом знаходять потрібне співвідношення, але для деяких батьків це залишається нерозв’язним питанням незалежно від набутого ними досвіду.

Говорячи про м’який підхід до дисципліни, ми частенько вживаємо слово «вседозволеність». Кожна людина розуміє його по-своєму. Для когось це просто ненав’язливий і легкий стиль виховання, для інших воно означає мало не злочинне потурання дитині, при якому їй дозволяють робити все, що заманеться.

Вибір між суворістю і м’якістю — це не найголовніша проблема. Добродушно налаштовані батьки, що не бояться виявити твердість у разі потреби, можуть домогтися хороших результатів, помірно використовуючи і той і той методи. З другого боку, суворість, що межує з жорстокістю, як і надмірна вседозволеність, можуть призвести до сумного наслідку. Найважливіше — це той дух, що його батьки вкладають у виховання дитини, і цінності, які вони їй прищеплюють.

Залишайтеся вірні своїм переконанням. Занадто суворі батьки можуть виховувати дитину саме в такому дусі. Помірна суворість у прищеплюванні гарних манер, слухняності й любові до порядку не зашкодить дитині, якщо батьки в цілому ставляться до неї справедливо, а вона росте життєрадісною і товариською. Але суворість шкодить, коли батьки надто вимогливі, грубі і весь час незадоволені дитиною, не роблячи ніяких знижок на її вік та особливості характеру. Такий підхід або робить дитину затурканою й сірою особистістю, або пробуджує в ній злість.

Батьки, схильні до м’якого стилю виховання, заплющують очі на огріхи в манерах дитини, якщо вона в цілому поводиться зичливо з людьми, які її оточують, або не виявляють особливої твердості, наприклад, у тому, що стосується акуратності й охайності. їхня дитина теж виросте порядною і гідною людиною, якщо вони в разі потреби не бояться виявляти суворості, коли йдеться про справді важливі речі.

Якщо батьки в результаті вседозволеності приходять до сумних наслідків, то річ не в тім, що вони не виявляли належної вимогливості, а в тім, що вони відчували сумнів чи почуття провини з приводу своїх вимог і тим самим спонукали дитину до непокори.

В разі, коли батьки не наважуються зажадати від дитини поводитися як слід через неправильно витлумачені теорії про роль самовираження або через те, що вони за вдачею схильні до самопожертви, чи з остраху, що дитина їх розлюбить, — то підсумком буде її погана поведінка. Насправді, у глибині душі вони виявляють невдоволення, не знаючи, як учинити, і така нерішучість нервує дітей. Дитина відчуває свою провину, але при цьому вона сердиться, а через це поводиться ще гірше і стає ще вимогливішою. Дитині, наприклад, дозволили довше погратися ввечері перед сном, і вона хоче гратися ще і ще, а батьки бояться позбавити її цієї втіхи. Будьте певні, вона з часом може перетворитися на непокірного тирана, який годинами не даватиме спати ні батькові, ні матері. Батьки не повинні соромитися. висловити своє невдоволення. Твердість і послідовність батьків у своїх вимогах спонукатимуть дитину до виявлення слухняності.

Інакше кажучи, батьки можуть поводитися зі своїми дітьми, як вони вважають за потрібне, якщо вони зрештою можуть домогтися від дитини гарної поведінки, а діти будуть задоволені і собою, і батьками.

Мене часто звинувачують у пропаганді вседозволеності, хоча я не бачу підстав для цього, і такої ж думки дотримуються всі, хто прочитав мою книжечку й розмовляв зі мною на цю тему. Люди, що приписують мені схильність до вседозволеності, самі зізнаються, що не читали мого твору і не мають наміру користуватися моїми порадами. Це обвинувачення вперше пролунало 1968 року, коли минуло понад 20 років після першого видання книжки, від одного відомого релігійного діяча, який був ЦІЛКОМ не згодний з моєю позицією щодо війни у В’єтнамі. Він заявив, що саме моя порада батькам постійно заохочувати дітей призвела до появи безвідповідальних, недисциплінованих і непатріотичних молодиків, які виступали проти війни, що и країна вела у В’єтнамі.

У цій книзі не йдеться про необхідність безумовного заохочення. Я завжди радив батькам поважати своїх дітей, не забуваючи при цьому вимагати від них і поваги до них, виявляти твердість у вихованні і наполягати на співпраці та ввічливості.

Батьки, які ухиляються від виховання. Існують матері, які самоусуваються від керівних і контролюючих функцій у вихованні (хоча охоче граються з дітьми), перекладаючи цю частину виховання на чоловіка. Матері, які впевнені в собі, за звичкою часто повторюють: «Ну постривай. Ось повернеться батько!» Батьки ж інколи ховаються за газетою чи сидять, утупившись в екран телевізора, коли в родині назріває криза. У відповідь на докори своїх дружин дехто з таких батьків-самоусуванців заявляє, що не хоче, щоб діти на них ображалися. Замість цього вони воліють залишатися з ними у дружніх стосунках. Звичайно, добре, коли батьки дружньо налаштовані до дітей і граються з ними, але дітям потрібно, щоб батьки поводилися як батьки. У них у житті буде ще безліч друзів, а батьки — одні.

Якщо батьки виявляють боязкість і нерішучість у прийнятті на себе ролі лідерів, діти втрачають підтримку, немов виноградна лоза опору. Коли батьки бояться бути рішучими і твердими, дитина починає випробовувати межі їхнього терпіння, ускладнюючи життя і собі, і їм, аж поки батьки нарешті-таки розгніваються. Потім їм зазвичай стає соромно за себе, і все починається спочатку.

Батько, що уникає ролі вихователя, змушує тим самим дружину брати на себе подвійне навантаження. Більше того, він не може зберегти з дитиною і тих дружніх стосунків, до яких він прагнув. Дитина знає, що дорослі починають нервувати, коли вона погано поводиться. Побачивши, що батько не хоче помічати цього, вона розгублюється. Дитині може здатися, що той приховує свій гнів. Діти часом бояться таких батьків більше, ніж тих, хто явно бере участь у їхньому вихованні і не приховує свого роздратування. Якщо батько відкрито виявляє свої емоції, діти мають можливість зрозуміти, що означає його невдоволення і як на це треба реагувати. Це допомагає їм почуватися впевнено, так само як тоді, коли вони долають страх під час навчання плаванню чи їзді на велосипеді.

Нові теорії з приводу дисципліни. У традиційних культурах, де уявлення про виховання дітей залишаються незмінними з покоління в покоління, батьки, як правило, не відчувають сумнівів щодо того, яке значення дисципліна має в процесі виховання. Однак у Сполучених Штатах різні теорії змінюють одна одну так часто, що батьки не встигають стежити за ними. Більшість з оцих нових ідей підкидає суспільству наука. У минулому столітті психологи, психіатри й інші вчені зробили безліч важливих відкриттів стосовно дітей та їхнього виховання. Наприклад, вони виявила, що більше всього на світі діти потребують батьківської любові; що діти за власної ініціативи докладають чимало зусиль, щоб стати дорослими й відповідальними; що більшість проблемних дітей стають такими не через те, що їх мало карали, а через брак уваги до них; що діти охоче вчаться, коли навчальний матеріал відповідає їх віку і коли вчать їх кваліфіковані вчителі; що до певної міри ревнощі до братів та сестер і навіть гнів на батьків цілком природні; що інтерес до певних сторін життя і деяких аспектів сексу — це нормальне явище; що занадто тверде стримування агресії та цікавості до сексуальних питань може призвести до неврозу; що підсвідомі думки так само впливають на поведінку дитини, як і цілком усвідомлені; що кожна дитина — це особистість і треба дати їй можливість бути такою.

Сьогодні всі ці ідеї вже здаються банальними, але перші публікації на ці теми справляли шокуюче враження. Багато з них суперечили переконанням, що панували протягом століть. Такий переворот у поглядах на природу і потреби дитини не міг не збентежити багатьох батьків. Вони з цікавістю стежили за новими ідеями, втім, коли стосувалося виховання власних дітей, дотримувалися тих самих принципів, за якими виховували їх. Найбільш природний шлях навчитися виховання дітей — це самому вирости в хорошій родині.

Найбільші труднощі з реалізацією нових ідей зазвичай відчувають ті, кого свого часу не задовольняло власне виховання. Багато хто з таких людей відчуває образу за напружені стосунки зі своїми батьками. Вони не хочуть, щоб діти відчували те саме щодо них, і тому підтримують будь-які нові теорії. Але часто вони витлумачують їх зовсім не так, як мали на увазі вчені. Вони думають, наприклад, що дитині в житті потрібна тільки любов; що її не треба вчити пристосовуватися до життя; що їй можна дозволяти виявляти агресію до батьків і людей, які їх оточують; що будь-які неприємності стаються тільки з вини батьків; що коли дитина погано поводиться, батьки повинні не гніватися і не карати її, а виявляти ще більшу любов.

Подібне витлумачення до добра не приводить. Як наслідок, діти стають вимогливими і неслухняними. Вони відчувають свою провину за погану поведінку. А батьки що є сили намагаються бути надлюдяними. Коли діти погано поводяться, батьки протягом якогось часу намагаються стримувати своє невдоволення, але врешті-решт розлючуються. Потім вони дивуються самі собі і почувають себе винними, а все це призводить до того, що дитина стає ще більш некерована.

Деякі батьки, дуже добре виховані люди, дозволяють своїм дітям нестерпні витівки, що стосуються не тільки їх, але й усіх тих, хто їх оточує. Вони ніби не помічають, що відбувається. При детальнішому розгляді з’ясовується, що їхні батьки в дитинстві змушували їх до слухняності і не дозволяли найменшого опору з їхнього боку. Тому тепер вони відчувають приховане задоволення, бачачи, як їхні сини й дочки вихлюпують назовні весь свій бунтарський дух, який їм самим доводилося стримувати в собі. При цьому вони виправдовують себе, посилаючись на те, що діють відповідно до новітніх теорій в галузі виховання.

Почуття провини як перешкода у вихованні. Трапляються в житті ситуації, коли батьки відчувають почуття провини перед дитиною. Ось кілька типових прикладів: мати, яка виходить на роботу, все ще маючи сумнів, чи не робить вона гірше своїй дитині; батьки дитини з фізичними чи розумовими відхиленнями; прийомні батьки, які всиновили дитину і не можуть позбутися відчуття, що взяли на себе непосильну ношу; батьки, яких дуже часто лаяли в дитинстві і які відтоді постійно почувають себе в чомусь винними, поки не доведуть своєї невинності; батьки, які вивчали дитячу психологію в інституті, знають усі тонкощі виховання і тому побоюються припуститися помилки.

Хоч би якою була причина почуття провини, воно заважає нормальному вихованню дитини. Батьки в цьому разі занадто поблажливі до дитини і занадто вимогливі до себе. Вони часто-густо намагаються зберігати спокій, навіть коли в них геть урвався терпець, а дитина вже зовсім їх не слухає і потребує, щоб вони нарешті її приборкали. Або вони вагаються, тоді як треба виявити твердість.

Дитина, як і доросла людина, відчуває, що у своїй неслухняності чи грубості вона вже перейшла межі дозволеного, навіть якщо батьки заплющують на це очі. Внутрішньо вона відчуває себе винною, їй хочеться, щоб її зупинили. Але цього не відбувається, і вона починає поводитися ще гірше, неначе хоче сказати: «Що ж мені ще накоїти, щоб мене нарешті хтось зупинив?»

Її поведінка стає такою нестерпною, що батькам доводиться якось реагувати на це. Вони гнівно дорікають їй за погану поведінку або карають її. Порядок відновлено, але проблема в тому, що батьки, які постійно відчувають свою провину, соромляться цього вибуху гніву й або відміняють покарання, або дозволяють дитині відповісти на їхній гнів грубістю, при цьому вдаючи, що нічого не помічають. Коли ж дитина в черговий раз починає нестерпно поводитись, деякі батьки віддають перевагу тому, щоб не вживати ніяких відповідних заходів.

Усе сказане може здатися вам занадто складним чи надуманим, але насправді ці відчуття виникають у багатьох батьків. Цілком свідомі батьки раптом дозволяють своїм дітям іноді відбиватися від рук, коли відчувають, що були несправедливі з ними або не приділяли їм належної уваги. Та невдовзі все знову стає на свої місця. Проте коли батько говорить: «Мене дратує все, що говорить чи робить ця дитина», то це явна ознака того, що він почуває себе винним і стає надто поблажливим, а дитина відповідає на це постійними провокаційними діями.

Якщо батьки чітко визначили, до якої межі вони можуть виявляти поблажливість, а де слід виявити твердість, то їхня дитина не тільки краще поводитиметься, але й стане більш життєрадісною. А це тільки посилить їхню взаємну любов.

Травень 21st, 2015 by