ПОКАРАННЯ – ДИСЦИПЛІНА

Чи слід карати дітей? Багато навіть дуже гарних батьків відчувають, що дитину час від часу треба карати. Інші вважають, що можна виховувати і без покарань. Багато чого залежить від того, як виховували самих батьків. Якщо їх іноді справедливо карали, вони, певна річ, можуть і самі покарати свою дитину в аналогічній ситуації. Якщо ж на них впливали винятково методом повчань, вони поводитимуться так само і відносно своїх дітей.

З другого боку, є чимало дітей, які справді поводяться препогано. Одних батьки часто карають, а інших — ніколи. Тому не можна стверджувати, що покарання чи відсутність покарання завжди ефективне. Усе залежить від виховного процесу в цілому.

Перш ніж продовжити обговорення теми покарання, слід зрозуміти, що воно в жодному разі не є головною складовою частиною виховання, а є всього лише дійовим нагадуванням, що батьки не жартують, а говорять серйозно. Всі ми бачили дітей, яким постійно дають ляпаса, але вони при цьому залишаються такими ж неслухняними.

Запорука гарної дисципліни — дружна сімейна атмосфера, де всі люблять одне одного. Ми намагаємося бути добрими і неконфліктними (принаймні більшу частину часу), бо нам подобаються люди, які нас оточують, і нам, у свою чергу, теж хочеться подобатися їм. Багато хто стає на злочинний шлях тільки через те, що їх ніхто не любив у дитинстві, і тому думка людей, які їх оточують, для них не має значення. До того ж деякі злочинці стали в дитинстві жертвами насильства чи були свідками надзвичайної жорстокості. Приблизно в трирічному віці діти стають нежадібними і починають ділитися своїми речами. Це відбувається не так через постійні нагадування батьків (хоча це теж відіграє певну роль), як через особисті симпатії до інших дітей.

Ще одним важливим елементом стає наполегливе бажання бути схожими на своїх батьків буквально в усьому. У віці від 3 до 6 років діти посилено намагаються бути ввічливими, вихованими і відповідальними. Вони з найсерйознішим виглядом піклуються про своїх ляльок, господарюють і ходять на роботу, як це роблять їхні батьки.

Наполегливість і постійність. Батьки постійно прагнуть послідовно спрямовувати дії дитини в потрібне русло. Хоча дитина сама багато в чому вчиться бути вихованою людиною, наслідуючи людей, яких вона любить, чималою є роль батьків у цьому. Якщо висловлюватися автомобільними термінами, дитина — це мотор, а батьки — кермо. Деякі діти потребують великих зусиль з боку батьків: вони більш активні, імпульсивні і вперті, тому потрібно більше енергії, щоб утримати їх на правильному шляху.

Найчастіше дії дитини грунтуються на правильних мотивах, але потребують керівництва з боку дорослих. Батькам доводиться постійно повторювати: «Тримайся за мою руку, коли переходимо вулицю», «Не можна з цим гратися, ти можеш когось поранити», «Подякуй місіс Гриф-фін», «Ходімо додому, на обід у нас буде сюрприз», «Віддай машинку Гаррі. Це його іграшка, і вона йому потрібна» тощо.

Успіх такого керівництва залежить від того, наскільки батьки послідовні у своїх вимогах (ніхто не може бути абсолютно послідовним), наскільки вони впевнені в тому, що говорять, і наскільки їхні накази чи заборони обгрунтовані.

Коли треба карати? Звичайно, ви не будете сидіти і дивитись, як ваш малюк щось ламає, щоб потім покарати його. Ви вдаєтеся до покарання (якщо взагалі вдаєтеся) тільки час від часу, коли вашій витримці приходить край.

Щоб перевірити, чи треба карати дитину, задайте собі питання: чи дасть покарання бажаний ефект без побічних наслідків? Якщо від такого виховання дитина гнівається, не слухає вас і поводиться ще гірше, ніж раніше, то від покарання немає ніякої користі. Якщо дитина дуже сильно переживає, значить, покарання було для неї занадто суворим. Кожна дитина реагує на покарання по-різному.

Трапляється, що дитина випадково чи через необережність розбила тарілку або порвала одяг. Якщо в неї гарні стосунки з батьками, вона просто засмутиться так само, як і вони, і ніякого покарання не буде потрібно. Навпаки, її навіть іноді треба заспокоїти. Нарікаючи на дитину, яка вже шкодує про те, що трапилося, ви не тільки знищите рештки каяття в її душі, а й викличете роздратування.

Якщо ви маєте справу з дитиною трохи старшою, яка б’є тарілки тому, що постійно грається з ними, то буде справедливо купити новий посуд замість розбитого з її кишенькових грошей. У дитини після 6 років уже досить розвинуте почуття справедливості, і вона зрозуміє, що це цілком заслужено. Разом з тим, з дітьми до 6 років краще утримуватися від міркувань про можливі покарання вчинку, а до дітей до 3 років не варто застосовувати їх взагалі. Адже ви не хочете, щоб у маленької дитини розвинулося загострене почуття провини. Завдання батьків — убезпечити дитину від неприємностей, а не виступати в ролі суворого судді, коли вони вже сталися.

Уникайте в міру можливості погроз. Погрози послаблюють дисципліну. Здавалося б, цілком логічно сказати дитині: «Якщо ти їздитимеш велосипедом по проїжджій частині, я його відберу». Але в якомусь розумінні погроза — це виклик. Вона припускає, що дитина може й вслухатися. На неї справить набагато більше враження, якщо ви твердо скажете, що вона не повинна виїжджати на проїжджу частину. Але це тільки в тому разі, якщо вона з власного досвіду вже знає, що батьки завжди говорять те, що думають. З другого боку, якщо ви бачите, що вам усе-таки доведеться вдатися до суворого покарання і відібрати велосипед на декілька днів, то краще зробити їй недвозначне попередження. Нерозумно застосовувати погрози, які не виконуються. До того ж це швидко руйнує авторитет батьків. Погрожувати дитині такими страшними речами, як чудовиська і поліцейські, немає ніякого сенсу, і це може спричинити серйозні поведінкові проблеми. Ви ж не хочете, щоб ваша дитина жила в постійному страхові.

Фізичні покарання. Відшльопати дитину, щоб провчити її, — це традиційний метод виховання в багатьох регіонах світу, і більшість американських батьків теж упевнені в дієвості цього методу. З ними не погоджується багато фахівців. Існує кілька причин, через які слід уникати фізичних покарань. По-перше, вони вчать дитину тому, що велика і сильна людина має право робити все, що їй заманеться, незалежно від того, на чиєму боці правда. Деякі діти, діставши шльопанця від батьків, гадають, що мають право бити дітей, молодших за себе.

Коли директор фірми чи керуючий крамницею невдоволений роботою підлеглого, він не напускається на нього з криком і не починає лупцювати його по м’якому місцю. Він чемно пояснює, чого він чекає від працівника, і цього, як правило, буває досить. Діти не дуже відрізняються від дорослих у своєму прагненні до відповідальності. Вони чудово реагують на похвалу і довіру.

Колись дітей часто били, бо це вважали невід’ємною частиною виховання. У XX столітті, вивчивши безліч дітей у США та в інших країнах, фахівці дійшли висновку, що дітей можна змусити слухатися і бути ввічливими без застосування тілесних покарань. Я сам бачив сотні таких дітей, і є країни, де взагалі не чули про фізичні покарання.

Батьки часто виправдовують фізичні покарання спогадами про власне дитинство: мовляв, їх били, і це не завдало їм ніякої шкоди. З другого боку, всі вони дуже добре пам’ятають свої відчуття сорому, злості і ненависті після подібних покарань. Я підозрюю, що такі батьки змогли зберегти своє психологічне здоров’я не завдяки фізичним покаранням, а всупереч їм.

Інші види покарань. Покарання повинні бути обгрунтованими. Якщо дитина хапає і смикає матір за ніс, вона спускає її з колін додолу. Покарання полягає в тому, що жінка відсторонює малюка від себе (хоча не далі своїх ніг). Батьки, які використовують таку м’яку форму «відлучення» дітей від себе, дуже швидко дають їм зрозуміти, що треба стримувати свої прагнення хапати руками все підряд, особливо якщо це чиєсь обличчя. Інша дитина може вдарити, наприклад, батька по щоці, щоб привернути його увагу. У відповідь батько може жартома шльопнути малюка по ручці і сказати: «Не можна битися». Ще ефективніший спосіб — сказати: «Ой, як боляче», спустити малюка з колін і знайти щось інше, що може зацікавити його на кілька хвилин. Таким чином, дитина своєю поведінкою домоглася не уваги, а зовсім протилежного’ результату.

Ще один вид покарання застосовується для дітей трохи старших, які вже вміють ходити. їх на кілька хвилин саджають у манеж. Уявіть собі малюка, який наполегливо намагається витягти пластмасову заглушку з електричної розетки. Ви рішуче кажете йому: «Не можна». Однак маленький упертюх ігнорує вашу заборону. Тільки-но ви відволікаєте його на щось інше, як він одразу прямує знову до розетки. Він гадає, що грає в цікаву гру. Ви ж, замість того щоб з радісним виглядом теж долучитися до гри, саджаєте його в манеж зі словами «Ну, годі» і залишаєте його там на кілька хвилин. Для більшості дітей такого віку є нестерпним, коли їх відривають від цікавого заняття, тож можете не дивуватися бурхливому протесту дитини на ваші дії. Втім, подібна форма покарання ефективно дає зрозуміти дитині, що до ваших слів треба ставитися серйозно.

Більш формальний метод «ізоляції» є дуже ефективним для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Під ізоляцією слід розуміти виведення дитини з центру уваги тих, хто доглядав її, і з того місця, де вона грається й розважається. Вдома для цієї мети можна обрати спеціальний стілець, розташований не надто далеко, щоб батьки могли бачити дитину, але й не в самому центрі подій. Якщо ви покарали дитину, вона має відсидіти певний час на цьому стільці, аж поки ви дозволите їй повернутися туди, де вона звичайно грається. Можна використати кухонний таймер, щоб відміряти термін покарання — по 1 хвилині на кожен рік віку дитини. За тривалішого покарання маленька дитина може забути, що її покарали, і почне сумувати або сердитись. Якщо дитина встала зі стільця раніше визначеного часу, відлік знову починається з нуля.

Деякі батьки вважають, що доцільно як покарання використовувати кімнату дитини, куди її слід посилати з напучуваннями, що вона може вийти звідти, коли захоче нормально спілкуватися з іншими членами родини. Теоретично недолік цього методу полягає в тому, що дитина дивитиметься на дитячу як на в’язницю. З другого боку, це дає дитині зрозуміти, що бути в оточенні людей — це привілей, який можна втратити, і що при надмірному збудженні непогано трохи побути самому, щоб заспокоїтися.

Для більш старших дітей покарання є ефективним, якщо воно логічно випливає з провини. Якщо дитина залишає розкидані по всій кімнаті іграшки, незважаючи на сувору вказівку зібрати їх, батьки можуть сховати всі іграшки в недоступне для неї місце на кілька днів. Якщо підліток не складає свій одяг у кошик для брудної білизни, то одного дня в нього не буде чистої сорочки, щоб піти до школи. Для багатьох підлітків (хоча і не для всіх) це стане досить серйозним покаранням. Підліткові старшого віку, який затримався допізна під час прогулянки і не попередив про це телефоном, можна заборонити виходити з дому ввечері доти, поки він не продемонструє свого бажання діяти більш відповідально. Покарання можна вважати ефективним, коли навіть покарана дитина вважає його справедливим. Воно дає дитині можливість назавжди затямити, що кожен вчинок має свої наслідки.

Батьки, які потребують допомоги. Коли я слухаю батьків, які кажуть, що тільки те й роблять, що карають свою дитину, я переконаний: їм просто необхідна допомога. Деяким батькам дуже важко контролювати свою дитину. Вони запевняють, що дитина «важка», що вона ніяк не хоче їх слухати. Перше, що можна помітити, спостерігаючи за матір’ю такої дитини, — це те, що вона насправді і не намагається домогтися якогось результату. Вона часто погрожує, лає і карає маленького упертюха. Але при цьому одна така мати ніколи не виконує своїх погроз, друга, навіть караючи дитину, ніколи не вимагає, щоб та нарешті зробила те, що потрібно, третя змушує дитину послухати її, а вже за якихось 5—10 хвилин знову дозволяє їй робити все, що їй заманеться. Хтось усміхається, лаючи чи караючи дитину. Хтось постійно кричить на малюка і посилається на сусідку, яка каже, що такої жахливої дитини ще світ не бачив.

Подібні батьки підсвідомо очікують від дитини поганої поведінки і самі не вірять, що можуть її приборкати. Несвідомо вони провокують погану поведінку дитини. їхня лайка і покарання — це лише виявлення емоцій. Скаржачись сусідам на дитину, вони просто хочуть, щоб хтось підтвердив, що дитина справді некерована. У таких батьків звичайно було важке дитинство. їх ніколи не хвалили. Внаслідок такого виховання вони стали невпевненими ані в собі, ані у своїх дітях. їм необхідна серйозна допомога фахівців.

Травень 21st, 2015 by